Baby travel. Подорожі з дітьми, або Як не стати куркою - Ірена Ігорівна Карпа
Я завжди була за співіснування тварин і дітей. Співчуваю батькам, що влаштовують істерики з приводу «нє гладь!», «нє падхаді!» тощо. Такі батьки самі більше шкодять дитині, змалечку прививаючи їй звичку бути боягузом і обмежуючи умови розвитку імунітету. Ну таке, справа особисто кожного. Просто якщо вже у вас була вдома тварина, поки ви були вагітною, який сенс позбуватися від неї, коли з’явиться немовля?
Моя Карма була доста важким екземпляром – з самого початку всіх малих дітей не любила й норовила догнати. Кусати вона збиралася їх чи просто побігати, як за м’ячем, я вирішила не перевіряти. Видно, у попередній сім’ї діти достатньо з неї познущалися. Коли я була вперше вагітною, Карма захворіла на лептоспіроз. В Ізраїлі з таким діагнозом, наприклад, відразу присипляють. Але тут стараннями ветеринара, мого екс-чоловіка і найкращої подруги собаку витягли з того світу. Весь цей час вона зі зрозумілих причин з нами не жила. Зате, щойно ми повернулися з Берліна з новонародженою Корою, Карма знову перекочувала до нас.
«Н-да, – зітхнула моя мама, що завжди особливо Карму «любила», – не судьба, видно, цій собаці померти…» Не судьба. Стільки разів, скільки вона хворіла, і взагалі історія її появи в мене повністю виправдовують її кличку.
Вперше побачивши мене після довгої розлуки, собака знайшла мене у відбрунькованому стані – з крихітним людським організмом на руках. Чесно кажучи, було страшно показувати Кармі Кору – ревнощі там різні тощо. Карма обнюхала її без особливого зацікавлення і навіть чхнула. «Ну, вже непоганий результат, – подумала я. – Цікаво, як собака спробує встановити ієрархію зграї?»
Собака спробувала просто: якось, коли думала, що я не бачу, клацнула зубами коло Кориної ніжки. Вкусити їй би однаково не вдалося – в нашого шарпея сильний недокус. Але інтенцію я побачила і тихо, але твердо й сухо насварила її: «Не можна, Кармо!» Кармі стало встидно, і вона більше спроб відкусити від немовляти зайвий шматочок не повторювала. І навіть була смертельно образилася, коли Норман просто так для профілактики насварив її в лісі, показуючи на безтурботне бебі на траві: «No-no-no, Karma! No touch!» Карма аж у кущі залізла спересердя і довго не вилазила – це ж треба, за кого мене мають?!
На Каю Карма вже зреагувала за шаблоном – ну, прибуває вас тут і прибуває, головне, що мама і мені мама. Їсти дає, гуляє, чухає. Що мені, собаці, ще треба?
Вибираючи нову машину – в мій старенький двомісний кабріолет, як ви розумієте, весь цей батальйон не влазив уже навіть у спакованому стані – ми думали не лише про місця для дітей, а й про місце для собаки. Щоби був багажник якомога більший і з вікном – тобто жодних седанів, лише універсал.
(Досі не можу відмовити собі в маленькій радості: дивитися в обличчя співрозмовника, коли кажу йому, що мушу йти, бо в мене собака в багажнику. Всі ж у уявляють собі багажник глухий, по типу того, в якому жертв у детективах возять.)
Хоча, як справедливо помічали експерти з Top Gear, то все маркетингові заманухи – «ось вам великий багажник, тут вашому псові буде просторо і комфортно». Та ж пси, сміялися дядьки, то такі тварюки, що готові на будь-яких десяти квадратних сантиметрах впхатися і тихо сидіти тисячу кілометрів, аби їх лише не залишили вдома! І це чиста правда, скажу я вам. Кармочка рідко подорожує в багажнику нашого «Пежо-3008», як вальяжна дама у бутік-готелі. Як правило, її сусідами є безліч валіз, рюкзаків і кульків, котрі повсякчас на поворотах ще й падають на неї, але вона мужньо, як рятівник, що сам себе витягає з-під завалу, там сидить-лежить-висить і голосу не подає.
У поїзді великого собаку теж доволі просто перевозити – купуєш повне купе вам всім і горя не знаєш. У метро, правда, не пускають, а в таксі треба заздалегідь попереджувати і дорожче платити, але в цілому нормально. В гори собацюра ходить залюбки, от тільки конкретно моя бачить кепсько. Коли піднімається буря на хребті і починається шквал з дощем, вона починає дуріти – ви уявляєте, що робиться із запахами в такі моменти? Їх несе кудись геть хаотично, а за ними й собаку, що намагається бігти на мій голос, – запах оманливо веде в зовсім інший бік. За умови холодного періщення дощу у пику, багатокілограмового наплічника і туману бігти за псом у прірву – те ще адреналінове задоволення. І тупо страшно, що зараз воно зникне у тумані й дістанеться якимось решткам вовків із «Червоної книги» на вечерю.
Зате, варто дістатися місця ночівлі й розкласти там намет, як падлюка першою в нього запхається і спатиме як убита. Хіба що писок з-за дверей випихає каші поїсти. А потім, висихаючи й випаровуючись, всю вашу ніч наповнить незрівнянними пахощами. Зате щось тепле й шерстяне в ногах – то завжди гарно. І не страшно з нею. Від ведмедя не захистить, зате можна буде віддати йому її в ясир…
З дітьми і з собакою ще веселіше – ясно, що тісно, але точно ніколи не холодно.
Якщо ж така ситуація, як, наприклад, поїздка всією родиною в Непал, то фейсбук вам на допомогу – серед усіх френдів хтось один та й знайдеться, хто на місяць або до себе тварину з кормом на придане забере, або у вас вдома поживе з нею, доки не повернетеся. Ну і на зовсім крайняк – приватний собачий готель за дуже навіть адекватні гроші. Останній раз, коли питала, гривень аж по тридцять за день просила тьотя…
Я
Я не курка. Алілуя!
Моя бабця Ліда жжот. Приходить до неї сусідка Шевченчиха і каже:
– Ой, Григоровна, шото мені плохо… Буду помирать.
– Валєнтіна, та ж у тебе жопа в труну не влізе! Яке помирать?!
Так що в принципі у мені мало що змінилося. Хіба що моя базова комплектація – тепер не «я плюс один» (я і Карма), а «я плюс три»: Карма, Кора і Кая (за принципом «хто старший»). Тож так
